Кажуть, що історії про відомих і успішних читати не корисно: самооцінка знижується, настрій падає, а чужі досягнення взагалі в депресію ввігнати можуть. Нам це взагалі ні до чого. Але є такі люди, забувати яких істинним студентам КПІ ніяк не годиться. Саме тому наша газета започатковує власну традицію мандрівок дрогами життя відомих КПІшників.
Сьогодні КПІ – це ціле студентське містечко з багатьма корпусами й гуртожитками, але зовсім інша картина постала перед Віктором Кирпичовим на цьому місці в кінці позаминулого століття, коли він приїхав закладати фундамент нового інституту.
«Перед цим тут був табір саперів, яких перевели на інше місце дислокації. Ви можете собі уявити, невтішний вигляд мала ця територія. На ній не лише не було жодного деревця чи кущика, на ній навіть не росло жодної травинки. Це була піщана пустеля, перерита канавами і перекопана ямами: слідами колишніх кухонь, столових, наметів… Я добре пам’ятаю цей день: день закладання першого каменя, – згадував Віктор Кирпичов, – душний, спекотний день: дув сильний вітер, підіймаючи на тоді ще пустельній території інституту круговерті пилу й піску». Не надто приємне враження справила тоді на нього ця місцина: «Через кілька років ми цю скорботну пустелю перетворили на щасливий оазис, який тепер всім милує око. Ось, на що здатні люди, які справді люблять свою справу.»
Віктора Кирпичова не лякало завдання створити інститут. Та й вже не вперше йому доручали цю справу: Харківський технологічний інститут збудувався теж під його пильним оком. Поява двох нових вишів була не випадковою. Лише після скасування кріпацтва російський уряд зрозумів: країні треба розумні, освічені люди. Віктор Львович був одним з таких. Свої праці він писав зрозумілою мовою, чим заслужив собі добре ім’я у вчених колах та серед урядовців. Популярність роду Кирпичових почалась ще до народження самого Віктора. Він народився в сім’ї інтелігентів, які підлітка-Кирпичова віддали в артилерійське училище. Хлопець хоч особливих почуттів і приязні до служби не проявляв, але і училище, і пізніше академію таки закінчив, та ще й з відзнакою. Сам же він говорив, що навчався там тільки тому, що було багато часу на самоосвіту. Там він без будь-чиєї допомоги засвоїв основи залізничної справи та суднобудування.
«Якось взимку море замерзло, і я мусив сидіти у форті дев’ять днів без чаю, цукру, з однією тільки солдатською юшкою . Але поряд були книги – це мене рятувало.»
Як хорошого студента, Кирпичова залишили в академії репетитором, а вже через рік він став професором! Пізніше перебрався до Петербурзького інституту, їздив у Німеччину, Бельгію, Швейцарію на стажування. Його вчителями були В. Томсон і Дж. К. Максвелл. За іронією долі, викладач Кирпичова в академії став його чи не найкращим товаришем, який і порекомендував друга, як достойного зайнятися організацією Харківського технологічного інституту, а потім і Київського політехнічного інституту.
Віктор Львович запропонував новинку у тогочасній вищій освіті: поєднувати теорію, лабораторні заняття і заводську практику одночасно, що тоді було зовсім не типово. Як казав він: « Щоб знання в голови студентські краще кріпились». А ще улюбленою справою першого ректора були експерименти. Для цього він сам контролював забезпечення кабінетів технікою та приладдям. Викладати запрошував своїх друзів – відомих науковців того часу. В 1902 році настали скрутні часи – студентські страйки проти влади. Цікавий факт: що Кирпичов ніколи не звертався до поліції, щоб вгамувати невдоволені політичні апетити КПІшників. Але інститут все-таки тимчасово закрили, студентів відрахували. Віктор Львович не зміг пережити цього: звільнився з посади ректора і повернувся на батьківщину до Петербурга.
Таким був КПІ сто років тому. Зараз – інший час, інший ректор, і колись про це теж буде написана своя історія, проте ніколи не слід забувати як все починалося.