Сьогодні, як відомо, диплом, який ми отримуємо після кількох відданих старанням років – це лише своєрідна обкладинка окремого суб’єкта на ринку праці. І вже давно рідко когось цікавить те, що на ній буде написано. Коли така непрочитана книга потрапляє в руки реального роботодавця, він одразу ж її розгортає, щоб побачити, який у ній вміст.
Чому престиж університету, підтверджений українськими та світовими рейтингами, не може говорити сам за себе? Вочевидь тому, що в кожному виші (і КПІ – яскравий тому приклад) є люди, які не входять в межі його досягнень. Сьогодні абстрактний КПІшник досягне успіхів в наукових, спортивних, творчих векторах своєї діяльності, а завтра інший витопче на снігу непристойне зображення, хизуючись фотографіями в інтернеті, розбиватиме вщент лавочки у скверах, нищитиме стіни гуртожитку, проламуватиме вихід з ліфта, розіб’є каналізаційний люк і в багатьох вказаних випадках отримає схвальні відгуки від однокурсників та інших колег по університету.
Багато хто скаже, що справа в юнацькій потребі самовираження. Природньо, що молодь намагається чинити так, як не дозволено, порушувати правила, а потім виправдовувати себе словами про те, що молодість на те й дається, що “живемо один раз”. Але іронічні вчинки, дотепні жарти і тонкі зухвалості, вчинені для протесту чи просто “for fun”, можуть виглядати доречно і навіть ставати університетськими традиціями.
Чудовим прикладом цього можуть слугувати багаторічні неформальні традиції Массачусетського технологічного інституту, студенти якого дивують своєю винахідливістю. Самі вони назвали перелік своїх дотепів абревіатурою IHTFP (Interesting Hacks To Fascinate People) і створили окремий сайт з галереєю своїх витівок. Натомість в українських університетах такі ініціативи часто вкрай наближені до актів вандалізму та простого безглуздя, яке важко пояснити. Одним з останніх вчинків, що викликав активне обговорення в соціальних мережах, став зірваний зі свого місця пам’ятник Шарі, встановлений на Поляні восени. Ми запитали людей, які найактивніше коментували подію, що вони думають про вчинене.
Геннадий Новиков:
Отношусь категорически негативно. Дискуссии по шаре стоило вести тогда, когда ее только собирались установить. После установки любые попытки пересмотреть решение рассматриваю как вандализм.
Марина Гогунская:
Очень стыдно, что в КПИ есть такие студенты. Но, как мне кажется, это было ожидаемо. Объясню: когда выпало много снега, очень поразил тот факт, что дорожки чистят и раскидывают снег не по сторонам, как следовало, а прямо на памятник. И вскоре, после “процесса чистки”, памятник превратился в грязный снежный ком. Этот факт, конечно, один из неприятных моментов и не оправдывает совсем поступок ребят. Хотя четко говорит про ценность памятника как для администрации (что не проконтролировала), так и для студентов. Мое личное мнение, верните “шару-подарок(!)” на место и ухаживайте за ней, как и за другими КПИшными памятниками.
Іван Фененко:
Я вважаю, що це нахабний вчинок. А нахаби взагалі студентами не достойні бути. І не важливо, що шара не така гарна, як хотілось. Важливо те, що вона символізує.
Иван Гоцко:
Не хочу поощрять вандализм, но вы сами должны понимать качество исполнения памятника, если, спустя два месяца, его откатили на полсотни метров. “Качество” включает в себя чувства, которые он вызывает у людей. Если возникает желание “откатить” памятник, значит это плохой памятник. По-моему, уж лучше ничего…
Олексій Пахомов:
Дивно, що такий проект взагалі був затверджений для встановлення у сквері. У кінці кінців, поряд стоїть Олена Теліга, яка, до речі, має більше відношення до університету, аніж сферична конструкція з переліком факультетів. Вочевидь, встановлення “шари” мало свої політичні підстави, і це вже справа адміністрації. А про те, що знесли… Такий він, наш студент – хоче протестувати, але не знає, як зробити це грамотно.
Микола Боровик:
Ставлення у мене двояке. З точки зору моральності – вчинок абсолютно негативний. Це ж, як-не-як, надбання КПІ. Але пам’ятник мені ніколи не подобався, як і багатьом іншим студентам. Тому не дивно, що його рано чи пізно вирішили таки прибрати зі звичного місця.
Традиції КПІ не повинні бути беззмістовними. Ми будемо усміхатись, викликаючи шару через вікна опівночі, “одягаючи” Менделєєва в новорічне вбрання, граючи щороку в сніжки, співаючи до ранку на Поляні. Але будь-які вчинки варто хоча б елементарно фільтрувати.