Як правильно: НТУУ «КПІ» чи просто КПІ?

Інститут чи університет? НТУУ чи КПІ? Як правильно називати alma mater? Розбирався викладач кафедри комп’ютерних наук Олексій Молчановський.

Я вступив до Київського політехнічного інституту в 1998 році. Вже тоді він мав статус національного університету і офіційну назву «Національний технічний університет України», яку здобув в 1995 році. Пам’ятаю, що приблизно в той час точились дебати з приводу нової назви. Адже в указі тодішнього президента Кучми №289/95 від 8 квітня 1995 року було сказано: «…та іменувати його надалі “Національний технічний університет України”». Зрозуміло, що КПІшники не могли уявити, щоб alma mater почала іменуватись зовсім по-іншому. Зрештою, було прийняте соломонове рішення, завдяки якому до офіційної назви додавалась історична в лапках.

І з того часу почалось таке собі «колективне роздвоєння особистості»: дві сутності – інститут та університет – почали жити в одному тілі. Старше покоління продовжувало іменувати КПІ інститутом; студенти нових наборів, а потім і молоді викладачі вже переходили до вживання слова «університет». Мої дідусь та бабуся все життя пропрацювали в КПІ, тож коли будучи студентом я казав, що йду в університет, вони не могли відразу зрозуміти, що мова йде саме про КПІ. Адже для них (і більшості киян того часу) у місті був тільки один університет – ім. Шевченка.

До останнього часу я не особливо замислювався над цим феноменом подвійної назви. Сприймав її за належне і звик використовувати як традиційну “КПІ”, так і офіційну “НТУУ «КПІ»”. Проте за останній рік я мав достатньо багато листування з іноземними науковцями та викладачами, і коли представлявся у перших листах, то природно мав потребу вказати освітній заклад, в якому працюю. І тут проблема назви заграла новими фарбами.

Київський політехнічний інститут. Головний корпус. З листівки початку ХХ ст.

По-перше, офіційна назва без скорочень – Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» – виглядала аж занадто довго. Та й двоякість статусу (університет чи інститут) не додавала визначеності у сприйнятті загалом. Спроба використовувати абревіатуру КПІ у лапках була ще гіршим варіантом, як на мене, адже мало кому вона відома поза межами України та пострадянського простору (факт, що наш університет посідає місця у шостій сотні світових рейтингів, не дає в цьому сумніватись).

По-друге, написати просто «Національний технічний університет України» я теж не міг, бо цих національних технічних університетів у нашій державі наразі, як кажуть, «хоч греблю гати». Нарешті, просто використати стару та традиційну назву «Київський політехнічний інститут» не дозволяв офіційний статус листа. Після обмірковування різних варіантів я все-таки зупинився на першому – використовувати повну офіційну назву, хоч якою задовгою вона не здається.

Через деякий час я прочитав статтю «Статус національного ВНЗ: політичний вимір» на порталі osvita.ua. Не можу сказати, що вона відкрила для мене якісь невідомі до цього речі – я й раніше здогадувався, що проблема статусу національних університетів у державі вийшла за межі освіти і перейшла більше у сферу політики, але, насправді, масштаб цієї проблеми я собі не уявляв. Мушу для ясності зазначити, що я переконаний в наступному: назва організації, як і ім’я людини, – це одна з домінант сприйняття її в оточуючому просторі. Як кажуть: «як човен назвеш, так він і попливе».

З іншого боку, якщо ви хочете нівелювати якусь ознаку, термін абощо, почніть використовувати його скрізь при будь-якій нагоді. Наприклад, таким способом можна знецінити державні нагороди: потрібно тільки почати роздавати медалі та ордени всім підряд, і коли навколо всі будуть мати такі нагороди, то це буде означати те саме, що якби ніхто не мав нагород узагалі (тобто ніхто нічим не буде відрізнятись від інших).

Все вищеописане привело мене до чергового етапу обмірковувань варіантів назв КПІ та їх вжитку. Наш ректор на щорічних виступах перед колективом працівників університету вже кілька років говорить, що взірцем для розвитку КПІ є Массачусетський технологічний інститут (воно й не дивно, бо він давно вже займає одні з перших місць у рейтингах навчальних закладів світу з інженерних напрямків; а з комп’ютерних наук так взагалі є лідером останні три роки). MIT – це всесвітньо відомий бренд. По суті, КПІ – це теж бренд, хоч і менш відомий, ніж MIT. З урахуванням знецінення терміну «національний» (до того ж він є суто локальним і за межами України особливо нічого не значить), чи не варто його позбутись, хоча би поза формальними протоколами?

Київський ордена Леніна політехнічний інститут. З фотоальбому “Київ у фотоілюстраціях” (1954)

Таким чином, для себе я знайшов відповідь на питання, яке винесено у заголовок. Я розумію, що цим я не відкрив Америки, і багато з тих, хто працює в КПІ, вже давно знайшли подібну відповідь (а може навіть і не мали такого питання взагалі). Проте особисто для мене вирішення цієї дилеми принесло деяке полегшення у сприйнятті своєї роботи. І тут мова не тільки про листування з іноземцями; справа більше у світогляді, самоідентифікації себе як викладача Київського політехнічного інституту. І, зрештою, черговий крок у бік подолання «колективного роздвоєння особистості».

P.S. До речі, на сторінці про історію КПІ є перелік всіх назв, які він мав протягом своєї історії. Ось вони:

  • 1898-1918 рр. – Київський політехнічний інститут Імператора Олександра ІІ;
  • 1918-1934 рр. – Київський політехнічний інститут;
  • 1934-1948 рр. – Київський індустріальний інститут;
  • 1948-1968 рр. – Київський ордена Леніна політехнічний інститут;
  • 1968-1992 рр. – Київський ордена Леніна політехнічний інститут ім. 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції;
  • 1992-1995 рр. – Київський політехнічний інститут;
  • 1995 р. – Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут”.

Добре, що я не жив у 70-80-х рр. і не задавався подібними питаннями! Як то кажуть, все пізнається у порівнянні…

7-й корпус КПІ. 2012 рік.

Джерело: блог Олексія Молчановського